«Визнання та виконання арбітражних рішень проти третіх осіб» — тема лекції Олександра Друга, партнера Sayenko Kharenko. Він нагадав слухачам Legal High School основи арбітражу, зокрема, відзначивши, що відповідно до статті 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів.
Лектор наголосив, що українське законодавство не містить прямої заборони на визнання та виконання арбітражних рішень проти третіх осіб, які не є стороною арбітражної угоди. При цьому особу боржника та всіх інших учасників арбітражного розгляду визначає заявник при подачі клопотання, він також формулює вимогу про видачу виконавчого листа. За словами Олександра Друга, межі судового розгляду у справах про визнання та виконання є обмеженими і зводяться до перевірки дотримання процесуальних вимог подачі клопотання та супровідних документів, а також наявності чи відсутності підстав для відмови у виконанні або скасування арбітражного рішення.
Описуючи потенційні ризики визнання та виконання арбітражного рішення проти третіх осіб, лектор підкреслив, що Нью-Йоркська конвенція та українське законодавство зобов’язують стягувача подати оригінал або засвідчену копію арбітражної угоди. Відповідно до статті ІІ (1) Нью-Йоркської конвенції кожна з держав-учасниць визнає письмову угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, що виникли між ними у зв’язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт якого може бути предметом арбітражного розгляду. Він зазначив, що однією з підстав для відмови у виконанні є недійсність арбітражної угоди (за умови, що сторона порушить це питання), причому недійсність арбітражної угоди є також підставою для скасування арбітражного рішення. Відповідно третя особа, яка не є стороною арбітражної угоди, може заявити про відсутність такої арбітражної угоди або ж послатися на її недійсність.
Щодо сценаріїв визнання та виконання арбітражного рішення проти третіх осіб, Олександр Друг зазначив, що у разі ризику невиконання боржником арбітражного рішення через брак майна стягувачі можуть намагатися отримати дозвіл на виконання арбітражного рішення проти третьої особи, яка не була стороною арбітражної угоди (непідписант). Такі дії покликані полегшити процес пошуку активів та стягнення майна на етапі виконавчого провадження. За словами лектора, основні сценарії в цьому випадку є такими: виконання рішення проти непідписанта, який брав участь в арбітражному провадженні і який вказаний в арбітражному рішенні як відповідач; виконання рішення проти непідписанта, який не брав участі в арбітражному провадженні і який не вказаний в арбітражному рішенні як відповідач.
Лектор розповів слухачам Legal High School про досвід іноземних країн у пошуках та застосуванні механізмів «поширення» арбітражної угоди на непідписантів, а також про механізми «поширення» арбітражної угоди на непідписантів в Україні, зокрема про український підхід до доктрини «група компаній». При цьому він на прикладах судової практики показав, як в українських реаліях виконується рішення проти непідписанта, який не брав участі в арбітражному провадженні.
