«Касаційні фільтри» і доступ до правосуддя — лекцію на зазначену тему для слухачів Legal High School у рамках Спецкурсу для приватнопрактикуючих адвокатів прочитав суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Іван Міщенко.
Так, лектор нагадав, що в юридичному співтоваристві дискусія про необхідність впровадження «касаційних фільтрів» велася вже багато років. І це, за словами Івана Міщенка, не дивно, адже касаційний перегляд — це абсолютно виправдана і логічна правова конструкція, оскільки будь-який касаційний суд у будь-якій країні не повинен втретє переглядати справу по суті.
«Що стосується українського законодавства, то, на жаль, «касаційні фільтри» були прийняті у так званому турборежимі, без широкого обговорення на рівні експертів, науковців, адвокатів, без системного залучення суддів Верховного Суду. Як на мене, відсутність широкого обговорення, відсутність думки професійного співтовариства негативно позначилася на якості тих «касаційних фільтрів», які були впроваджені. Оскільки сьогодні виникає більше запитань щодо їх застосування, ніж відповідей», — констатував Іван Міщенко.
Проводячи порівняльний аналіз законодавства до впровадження «касаційних фільтрів» і після 8 лютого 2020 року (набули чинності відповідні зміни), лектор підкреслив, що підставами для касаційного перегляду рішення попередніх інстанцій було неправильне застосування норми матеріального права. Зараз же стаття 287 Господарського процесуального кодексу України містить чотири окремі підстави для касаційного оскарження судового рішення.
Зокрема, однією з підстав є застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові ВС, крім випадку наявності постанови ВС про відступ від такого висновку.
«Відразу ж виникає проблемне питання щодо цієї підстави: що таке подібні правовідносини? З досвіду розгляду касаційних скарг можна стверджувати, що адвокати дуже широко тлумачать термін «подібні правовідносини». Вони сприймають у тому контексті, що норма права або навіть певний принцип у схожих правовідносинах застосований трохи іншим чином, ніж у справі, що розглядається», — зазначив Іван Міщенко.
За словами судді, зараз позиція КГС ВС у розумінні «подібності» визначена і збігається з позицією Великої Палати ВС, а також є формально-юридично суворою і не допускає широкого тлумачення. Наприклад, у постанові від 8 жовтня 2020 року у справі №910/9187/19 КГС виклав правову позицію, згідно з якою під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також є однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
«Можемо зробити висновок, що Велика Палата ВС і більшість суддів Касаційного господарського суду ВС поділяють ту позицію, що «подібність» і «тотожність» є синонімами. І для того, щоб говорити про подібність справ, вони повинні майже ідентично збігатися між собою», — підкреслив Іван Міщенко.
У той же час, за словами лектора, є й альтернативна позиція. Зокрема, в окремій думці суддя Великої Палати ВС Дмитро Гудима (викладеній до постанови від 8 лютого 2018 року у справі №357/3258/16-ц) зазначає, що подібність правовідносин, яку вимагає встановити процесуальний закон, не є синонімом тотожності правовідносин.
«Простіше кажучи, щоб зробити висновок про подібність правовідносин, справи не повинні бути ідентичними. Якщо йдеться про застосування норми права, то вона може застосовуватися в різних правових конструкціях, у різних спорах, і об’єднувати ці справи повинна саме ця норма права, яка принципово застосовується. На мій погляд, правова позиція, яку сьогодні займає КГС ВС і Велика Палата ВС, вимагає подальшого аналізу, і я не виключаю її певного вдосконалення. Я більше поділяю позицію судді Гудими, оскільки якщо процесуальний закон вимагає встановити «подібність», то вона все-таки не є синонімом «тотожності», — підкреслив Іван Міщенко.
