Олександр Друг, партнер ЮФ Sayenko Kharenko, розповів слухачам Школи судової практики Legal High School про компетенцію арбітрів у міжнародному арбітражі.
Як зазначив лектор, важливими в цьому питанні є два аспекти: юрисдикція – право арбітра розглядати спір, та компетенція арбітра.
Експерт констатував: для того, щоб арбітри були призначені, спочатку потрібна сама арбітражна угода. Вона повинна бути дійсна, чинна і виконувана. Арбітражне застереження є окремим незалежним договором, і навіть якщо визнається недійсним основний договір, це ніяк не впливає на саме арбітражне застереження.
Обсяг повноважень часто зазначається в самі арбітражній угоді. В такому випадку компетенція арбітрів визначається самими сторонами. Другим документом, який може визначити коло повноважень, є Арбітражний Регламент. Різні регламенти будуть застосовуватися, залежно від того, чи застосовуватиметься арбітраж інституційний чи ad hoc. За різними регламентами проводяться різні процедури. Але за загальним правилом кожна сторона призначає свого арбітра, а третій призначається або двома сторонами разом, або арбітражною інституцією. Тобто сторони можуть наділити арбітра повноваженнями прямо (шляхом опису в арбітражній угоді) або опосередковано (шляхом посилання на Арбітражний Регламент). На практиці багато регламентів дозволяють сторонам відходити від регламенту і самим вирішувати, як має відбуватися та чи інша процедура. Проте є певні обмеження: сторони не можуть наділятися повноваженнями, які суперечать публічному порядку; повноваження не мають наслідків для третіх сторін; сторони не можуть надати арбітру повноваження, які за національним правом виконує лише суд.
Арбітр може набути повноважень відповідно до національного права держави – місця арбітражу (наприклад, Розділ IV Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Ці повноваження зазвичай можна реалізувати лише в національному суді (наприклад, вжити заходів примусу).
«Компетенція може бути предметна, якщо арбітр вирішує питання про власну компетенцію розглядати певний спір у конкретній справі (competence-competence) або функціональна, якщо арбітр здійснює ряд функціональних обов’язків під час арбітражного розгляду», – пояснив Олександр Друг. В самому ж процесі арбітри можуть робити майже все. Наприклад, вони мають повну свободу прийняття, оцінки, аналізу доказів тощо.
Competence-competence – загальновизнаний принцип. Питання про компетенцію вирішується без звернення до національних судів, в т.ч. коли самими арбітрами під сумнів ставиться обсяг та дійсність арбітражної угоди. В іншому випадку арбітраж взагалі не існував би. Питання про компетенцію вирішується на початку арбітражного розгляду. У випадку інституційного арбітражу також додатково встановлюється prima facie компетенція до формування складу арбітражу.
Лектор описав два підходи до визначення того, що можуть зробити арбітри, коли одна зі сторін оскаржує юрисдикцію. Вони можуть вирішити це питання як попереднє. Спочатку буде юрисдикційна фаза, і сторони подадуть аргументи щодо дійсності чи недійсності арбітражної угоди. Це рішення буде прийнятим перед розглядом основного спору. В іншому випадку арбітри можуть послухати весь процес і винести рішення стосовно того, чи є в конкретному випадку арбітражне застереження вже по суті спору.
Рішення складу арбітражу може бути переглянуто в національному суді держави місця арбітражу (згідно з lex arbitri). При цьому національне право різних держав встановлює обмеження щодо меж втручання суду.
