Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень застосовується до арбітражних угод незалежно від належності їх сторін до держав-учасниць Конвенції — Геннадій Цірат

Про Нью-Йоркську конвенцію і національне законодавство про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і їх порівняльний аналіз йшлося у рамках лекції для слухачів Legal High School Геннадія Цірата, партнера Jurvneshservice, д.ю.н. Він нагадав, що Нью-Йоркська конвенція була розроблена та укладена під егідою ООН в 1958 році і наразі до неї приєдналося 162 держави. Україна підписала Конвенцію 29 грудня 1958 року, а ратифікувала 10 жовтня 1960 року. Для України вона набула чинності 8 січня 1961року.

За словами лектора, Конвенція застосовується:

— до арбітражних угод незалежно від того, належать їх сторони до держав-учасниць Конвенції чи ні, тобто до будь-яких арбітражних угод;

— до іноземних арбітражних рішень, тобто рішень, які винесені в іншій державі, ніж та, де запитується виконання такого арбітражного рішення;

— до арбітражних рішень, винесених як арбітражами ad hoc, так і постійно діючими арбітражними інституціями.

Геннадій Цірат підкреслив, що кожна держава-учасниця Конвенції взяла на себе зобов’язання визнавати арбітражні угоди (їх юридичну силу та обов’язковість), що укладені:

— фізичними та юридичними особами;

— стосовно спорів, які виникли чи можуть виникнути;

— з договірних чи недоговірних відносин;

— об’єкт спору може бути предметом арбітражної угоди (це означає, що вказане питання має регулюватися національним правом кожної держави).

При цьому арбітражна угода має бути укладена у письмовий формі.

Говорячи про правові наслідки, що породжує арбітражна угода, лектор наголосив, що вони стосуються такого кола осіб, установ та інституцій:

— сторін (обов’язок звертатися до арбітражу у разі виникнення спору);

— державних судів (дерогаційний ефект арбітражної угоди — виключення спорів з юрисдикції державних судів);

— арбітражних інститутів (обов’язок приймати справи до провадження);

— арбітрів, які будуть призначені для розгляду справи (право розглядати спір, встановлені межі їх компетенції, надання права ухвалювати обов’язкове арбітражне рішення).

Порівнюючи коло питань, які регулює Конвенція, і національне право, Геннадій Цірат відзначив, що Конвенція регулює визначення арбітражної угоди, вимоги до її форми та закріплює обов’язковість арбітражної угоди і відвід державного суду з непідсудності. У той же час національне право регулює арбітрабельність спорів, вимоги до форми арбітражної угоди та відвід державного суду через непідсудність.

Коли йдеться про арбітражні рішення, то Конвенція регулює обов’язковість арбітражного рішення, перелік документів, що мають подаватися стягувачем, та перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні, на кого покладається тягар доведення. Натомість національне право регулює компетентні суди, судові процедури розгляду справ про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, забезпечувальні заходи та виконання арбітражного рішення.

Говорячи про порядок застосування положень Конвенції 1958 року щодо підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень національним правом, лектор наголосив, що держави-учасниці Конвенції можна поділити на дві групи:

— перша група держав відтворює відповідні положення Конвенції у своєму законодавстві, особливо у частині переліку підстав для відмови у виконанні;

— друга група дає пряме посилання на Конвенцію та обов’язковість її застосування при визнанні та виконані іноземних арбітражних рішень.

МЕНЮ

LegalHighSchool – Вища школа для юристів та адвокатів

Кошик