«Синдром Серявіна» — комплексна проблема вітчизняних судів, суть якої пояснив Андрій Чехонадський

Застосування практики Європейського суду з прав людини — сьогодні в тренді. Однак деякі приклади його застосування викликають побоювання. На таких випадках зупинився Андрій Чехонадський, адвокат, керівник групи претензійно-позовної роботи ПАТ «Рітейл Груп» у рамках лекції «Практика ЄСПЛ з питань забезпечення прав людини при проведенні НСРД», що завершувала блок «Обшук та інші слідчі дії» Школи кримінальної практики Legal High School.

Так, якщо ще 15 років тому посилання захисника на практику ЄСПЛ викликали іронічні посмішки суддів, то сьогодні судові рішення рясніють посиланнями на практику європейської інстанції. Однак, як вважає лектор, це має і зворотний бік — багато тез ЄСПЛ виривають із контексту і застосовують до абсолютно інших обставин. Одним із загальних у цьому відношенні можна назвати рішення у справі «Серявін та інші проти України». В одному з пунктів мотивувальної частини цієї справи ЄСПЛ мав необережність зазначити, що хоча стаття 6 вимагає від суду дати відповідь на кожне питання, поставлене перед ним, це не означає необхідність детального мотивування на кожен більш-менш значущий аргумент. Обсяг аргументації залежить від конкретних обставин цієї справи. Посилання на цю пропозицію ЄСПЛ поширилося як епідемія чи «Синдром Серявіна». За підрахунками лектора, тільки у відкритій частині реєстру судових рішень близько 25 тисяч актів, з яких п’ята частина — судів касаційної інстанції, відсилають до цієї тези. Пан Чехонадський передбачає, що переважна більшість із них застосовані у випадках, коли суд не має бажання розбиратися і давати мотивовану відповідь. При цьому суди забувають, що процесуальні кодекси в редакції 2017 року недвозначно вимагають, що кожен аргумент сторони повинен отримати відповідь суду.

Цікаво, що подібної прямої вимоги немає тільки у Кримінальному процесуальному кодексі України, але в кримінальних провадженнях Верховний Суд спрямував практику таким чином, що кожен аргумент сторони захисту чи аргумент апеляційної скарги повинен отримати відповідь суду, інакше розгляд справи буде неповним.

Що ж стосується НСРД, то тут застосування практики ЄСПЛ теж буває вельми химерним. Так, у цілому вона йде тим шляхом, що при розкритті матеріалів справи в порядку статті 290 КПК України обвинувачення має подавати і клопотання на НСРД, і ухвалу суду, якщо такі виносилися у справі. Є особливості у разі проведення НСРД під грифом «Цілком таємно», але в цілому розкривати треба. Що примітно, за словами лектора, недавно Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду просив Велику Палату відступити від цієї правової позиції, посилаючись у своїй ухвалі якраз на позиції ВС, і встановити, що розкривати клопотання про НСРД треба тільки тоді, коли сторона захисту попросить про розкриття, а якщо не попросить, то це означає, що їй не цікаво, і нерозкриття в такому разі не вважається порушенням статті 290. Поки Велика Палата колегам відмовила.

Примітно, що, як зазначив лектор, у тих справах, на які посилався суд, немає жодних відсилань до такого обов’язку сторони захисту. Навпаки, в деяких із них або в деяких частинах ЄСПЛ говорив про зворотне, мовляв, сторона обвинувачення зобов’язана надати захист абсолютно всім матеріалам, зібраним у ході досудового слідства, і не обвинуваченню визначати, що з цього сторона захисту вважатиме релевантним і важливим. Також пан Чехонадський звернув увагу на те, що «замовчування» або відсутність акцентів на деяких деталях до слушного моменту є складовою тактики захисту, і якщо позиція ВС щодо розкриття матеріалів досудового слідства зміниться, то захисники будуть позбавлені такого інструменту раптовості.

МЕНЮ

LegalHighSchool – Вища школа для юристів та адвокатів

Кошик