«Як відомо, найдешевший і найпростіший спосіб виконання судового рішення — це його добровільне виконання. Необхідність застосування державою примусових заходів для виконання судового рішення — наслідок прояву неповаги до встановлених державою правил» — так розпочав свою лекцію у Legal High School адвокат Андрій Авторгов, за плечима якого досвід роботи і державним, і приватним виконавцем.
З перших уст слухачі LHS дізналися про проблемні аспекти стягнення виконавчого збору і основної винагороди приватного виконавця. У цьому питанні, як зазначалося, інтереси виконавця, стягувача та боржника можуть бути прямо протилежними. «Державний виконавець зацікавлений у стягненні виконавчого збору, приватний — основної винагороди, боржник, відповідно, хоче уникнути такого стягнення, а інтерес стягувача залежить від того, достатньо суми стягнення для задоволення його вимог чи ні», — підкреслив спікер. Андрій Авторгов розповів про законодавчі колізії з цих питань і наявність різних правових позицій судів, у тому числі й найвищої судової інстанції країни. У цьому контексті він нагадав про одне «вельми спірне» рішення Верховного Суду України (ВСУ), прийняте ще у світлі дії Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (№606-XIV). Йдеться про правову позиції, згідно з якою закінчення строку на добровільне виконання судового рішення саме по собі не може бути достатньою підставою для стягнення виконавчого збору, оскільки, на думку ВСУ, крім настання факту закінчення зазначеного строку, Державна виконавча служба повинна здійснити певні дії, спрямовані на виконання рішення. У чинній редакції Закону України «Про виконавче провадження» немає поняття терміна для добровільного, самостійного виконання судового рішення. При цьому, як зазначив лектор, порядок стягнення виконавчого збору і основної винагороди приватного виконавця в профільному законі «виписаний не зовсім вдало». Яскравий приклад — колізії, які містяться в Законах «Про виконавче провадження» та «Про органи і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів». За словами Андрія Авторгова, з буквального тлумачення частини 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» випливає, що законодавець нібито «прив’язує» стягнення виконавчого збору винятково до фактичного виконання рішення (виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10% суми, фактично стягнутої, повернутої або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом), але норми іншого акта — Закону України «Про органи і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів» (положення частини 3 статті 31) — в частині стягнення основної винагороди (а вона стягується у порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору) свідчать про інше. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій підлягає виконанню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді фіксованої суми (у разі виконання рішення немайнового характеру) або відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Вихід Андрій Авторгов вбачає у законодавчому приведенні виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця до «спільного знаменника», для чого необхідно в чинне законодавство ввести поняття «виконавча санкція», чим за своєю суттю є і виконавчий збір, і основна винагорода приватного виконавця.
