Про вплив зміни законодавства на виконання договірних зобов’язань слухачам LHS розповіла Ольга Мицик

На початку лекції заступник директора юридичного департаменту ТОВ «ЕКО» Ольга Мицик процитувала норми матеріального права, зокрема щодо підстав змін договору. Так, ЦК України чітко регулює це питання в двох статтях: стаття 651 ЦК України визначає, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом, а також договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною і в інших випадках, встановлених договором або законом. У той же час у статті 652 ЦК України зазначається, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Таким чином, відповідно до ЦК України змінити умови договору можна лише за згодою сторін.

Але все ж відкритим залишається питання, «чи може зміна законодавства бути підставою для внесення змін до договору», окреслила проблематику своєї лекції Ольга Мицик.

Питання зворотної дії закону в часі чітко визначає Конституція України в статті 58: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У ЦК України з цього приводу зазначається, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність і регулює відносини, які виникли з дня набуття ним чинності. Чітка позиція з цього приводу і в Конституційного Суду України: надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або в іншому нормативно-правовому акті (рішення КСУ від 9 лютого 1999 року №1рп/99).

Незважаючи на це, спостерігаються різні підходи судової практики щодо зміни зобов’язань у разі зміни законодавства.

Найбільш дискусійним залишається питання зміни податкового законодавства. Наприклад, у 2011 році набув чинності ПК України, який встановив мінімальну межу розміру орендної плати. Так, за статтею 288 ПК України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за трикратний розмір земельного податку. До цього орендна плата встановлювалася за згодою сторін у договорі оренди.

До 2014 року судова практика була на стороні платника податків. Показовими є постанови Верховного Суду України від 11 червня 2013 року у справах №21-443а12 та №21-166а13, в яких суд зазначив, що зміна розміру земельного податку є підставою для перегляду встановленого договором розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договору, проте зазначені зміни не спричиняють автоматичну зміну орендної палати, встановленої в договорі, і не можуть бути підставою для донарахування податковими органами суми податкового зобов’язання з орендної плати.

Але з 2014 року ВСУ приймає рішення, в яких займає позицію фіскальних органів: з набуттям чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, повинен відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу і є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати (постанови ВСУ від 2 грудня 2014 року у справі №21-274а14, від 7 жовтня 2015 року у справі №3-481гс15 та від 18 травня 2016 року у справі №6-325ц16).

На думку лектора, така позиція про необхідність внесення змін до договору не обґрунтована з точки зору правової доктрини. По-перше, законодавством України, в тому числі ПК України, не передбачено вимог щодо необхідності приведення умов раніше укладених договорів у відповідність до вимог чинного законодавства. По-друге, норми статті 288 ПК України не мають зворотної дії в часі. Оскільки нормативно-правові акти в Україні не мають зворотної дії в часі, крім випадків, встановлених статтею 58 Конституції України, норми статті 288 ПК України не можуть бути підставою для внесення змін до договору оренди, який був укладений сторонами раніше, до набуття чинності ПК України. По-третє, ПК України не містить прямої норми (вимоги) про необхідність приведення раніше укладених договорів оренди землі у відповідність до вимог чинного ПК України, а також те, що розмір орендної плати за землю не завжди був урегульований законом.

Ольга Мицик запропонувала використовувати такі аргументи проти донарахування орендної плати. Потрібно перевірити, чи проводилися раніше перевірки з цього питання за аналогічний період з огляду на те, що закон забороняє контролюючим органам проводити документальні позапланові перевірки (з окремих підстав), якщо питання, які є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків (пункт 78.2 статті 78 ПК України). Необхідно мати на увазі й те, що на час подання декларації з плати за землю та перерахування орендної плати до бюджету обов’язковими для обліку були висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 11 червня 2013 року у справі №21-443а12 і у справі №21-166а13, які надавали перевагу умовам договору, а не нормам ПК України під час вирішення питання про розмір орендної плати. Також аргументом на користь платника податків є випадки, коли орендна плата в договорі визначена у вигляді конкретної грошової суми без прив’язки до відсотка від нормативно-грошової оцінки. Крім цього, суб’єкт владних повноважень, який не є учасником договору, має право контролювати приналежність виконання договору і відповідність його умов чинному законодавству України, зокрема стежити, щоб такі умови не суперечили інтересам суспільства, але не може здійснювати владні управлінські функції шляхом втручання у відносини сторін договору.

МЕНЮ

LegalHighSchool – Вища школа для юристів і адвокатів